Звечора бабуся збирала Великоднього кошика.
- Куди ми йдемо, ба‘?
- До Бога на Воскресіння. Це ніби його другий день народження.
- Він нас запрошував?
- Він приходив, коли був мій день народження. Якби не він, то може й мене не було би. З того дня ми ніби стали близькими друзями. А хіба можна пропустити такий важливий для справжнього друга день?
- А тітка Маринка казала, щоб я Божої кари боялась. А чом воно так? Хіба ти друга боялась би?
- Мені немає чого боятися. Я жила як належить: коли треба були вчитись - вчилась, коли був час закохуватись - закохувалась по самі вуха. І завжди всім ділилась. Коли Бог хотів забрати собі мої кохання, красу, вік - я усе смиренно йому віддавала. Мені нічого боятися його кари.
- З друзями завжди треба ділитися? Мама казала, що як я не хочу - то можу не давати нікому своїх іграшок.
- Можеш. Але тоді і ти не очікуй, що вони ділитимуться з тобою своїми.